Хвилюючі моменти мітингу передаються і нам, учням. Особливо, коли до мікрофону підходить останній і єдиний ветеран Військового, Боднарь Євген Васильович. Ми дивимося на нього і розуміємо, що зараз для нього важкі хвилини. Адже згадує, як тяжко було на війні, як хоронили друзів. І як боялися… Неправда, що на війні не страшно. Страшно… Бути вбитим і не побачити більше матір, батька; що не любив, що не няньчив на руках своє дитя; що не обняв дівчину, не вдихав пахощі її коси, не цілував дівочих вуст. Замість усього цього – автомат, бруд, смерть… А так хотілось жити! І тому плаче солдат, витирає гірку сльозину, пригадуючи своїх друзів, які  не діждалися Перемоги. Крізь сльози звучать слова: "Бережіть мир!".

Яке це щастя – жити без війни
Вставати з сонцем і вітати ниву,
Вгортати в ласку дитинчатко
                                                 миле,
Яке це щастя – жити без війни!

                           Олеся Омельченко

Фотозвіт